ЖІНОЧІ АРХЕТИПИ В МІФАХ І ПСИХОАНАЛІЗІ

«ЖІНОЧІ АРХЕТИПИ В МІФАХ І ПСИХОАНАЛІЗІ»

На фоні загальної фемінізації чоловіків і маскулінізації жінок (що спостерігається в усьому світі), у нашій культурі ці проблеми проявляються особливо гостро. Однією із причин цього є традиційна фемінність українського менталітету, про що говорять багато хто з етнопсихологів. Це має й культурно-історичні коріння. Існують загальні соціально-історичні передумови, що ведуть свої витоки, імовірно, ще з епохи матріархату. Це знайшло відбиття в літературних джерелах, особливо міфології, фольклорі й казкових сюжетах, де в безлічі фігурують владні й агресивні жінки. Більшість із цих персонажів має негативний відтінок, що, можливо, є наслідком більше пізніх переоцінок з позицій цінностей патріархату. Дуже розповсюдженою серед них є роль злої Мачухи, що, безперечно, є втіленням Батьківського его-стану (у його негативній концентрації). Можна припустити, що Мачуха, поряд з архетипом Матері, також є архетипічною фігурою.

Ще одним образом у цьому ряді є роль Відьми, що, на думку багатьох дослідників, є однієї з основних архетипічних ролей жінки. Негативне забарвлення ця роль набула завдяки християнській культурі Середньовіччя, згадаємо хоча б історію середньовічного полювання на відьом. Але насправді вона є лише символічним втіленням таємничої жіночої (у тому числі й сексуальної) сили й влади над чоловіком, і веде витоки із древніх культів, обрядів і традицій, де жінка виступає, як охоронниця якогось таємного знання й влади. Роль Відьми можна вважати узагальненим варіантом образів чаклунок, чарівниць, які в безлічі існують у казкових сюжетах. Дуже багатою на подібні персонажі є слов'янська казкова культура, що створила, наприклад, такий яскравий і неповторний образ, як Баба-Яга.

Рольові архетипи, прив'язані до характеру конкретного божества, - тема, позначена ще К.-Г. Юнгом. Однак найбільше поширення вона одержала вже в працях постюнгіанців: Джина Ш. Болена, пари Вулджерів і їхніх послідовників.

Відповідно концепції швейцарського психолога К.-Г. Юнга, усередині кожної особистості існує, крім свідомості, особисте і колективне несвідоме. Один із компонентів особистого несвідомого — це різноманітні комплекси, що придушуються в силу своєї болісності. Спогади (не обов'язково болісні), що не усвідомлюються індивідом, також відкладаються в особистому несвідомому. У цьому сенсі особисте несвідоме е унікальним надбанням кожного індивіда і відбиває його особисту історію. Основна ж частина душі, вірніше, її основа — це колективне несвідоме. Його вміст належить і розділяється всім людством. Колективне несвідоме — це архів спадкової пам'яті, закріпленої тисячоліттями психічної еволюції образів і символів, апеляція до яких викликає в різних людей одні і ті ж несвідомі асоціації. Універсальні образи, що нагадують комп'ютерні програми, які ховаються в найглибших пластах розуму, Юнг на звав архетипами. Інстинкти і архетипи разом складають колективне несвідоме. За Юнгом, інстинкти людини мають не біологічну основу, а цілком символічну природу. Він припустив, що символіка є складовою частиною самої психіки, і що несвідоме виробляє певні форми або ідеї, що носять схематичний характер і складають основу всіх уявлень людини. Архетипи колективного несвідомого, або "первинні образи", як їх ще називає Юнг — це форми, що організовують і спрямовують психологічний досвід індивіда. Вони формувалися протягом багатьох поколінь і є продуктами скоріше еволюції, ніж історії. Будь-яка уява, творчість, фантазія так чи інакше відбува ються в рамках цих загальнолюдських норм, що і складають основу людської психіки, її базову символіку. Ці форми не мають внутрішнього вмісту, а є, на думку Юнга, формальними елементами, спроможними оформитися в конкретне подання тільки тоді, коли вони проникають на свідомий рівень психіки. Звертаючись до цих фундаментальних стереотипів, до цих глибинних складових людської психіки, розробник політичної реклами може розраховувати на глибоке проникнення інформації, яку він подає, в душу і закріплення її в "підвалинах" психіки.

 

1. Роль архетипу в соціальному сприйнятті

Вивченню архетипів людського мислення присвятили свої праці такі вчені, як М. Еліаде, Е.М. Мелетинський, Э.Нойман, М. Бодкін, Н. Фрай, Ж.Дюран, К.-Л. Стросс, Ллойд де Моз, У.У Зеленський, Гачев Г.Д. Незважаючи на видимі розходження позицій зазначених учених, всі вони надають виняткову значимість міфотворчості, як процесу реалізації основних структур психіки людини.

           Архетип є найважливішою установкою у формуванні образу політика і його сприйняття навколишніми. Архетипи - це не самі образи, а схеми образів, їхні психологічні передумови, їхня можливість.

Архетипи - це сили, що приходять зненацька, сили, які ми не можемо пояснити, а часто й упоратися з ними. Вони здатні дати нашому життю новий зміст або занурити в божевілля, тому що це - те, що приходить із несвідомого. Якщо ми їх фіксуємо й називаємо, вони поступово переходять в область свідомості.

Словами Юнга, архетипи мають не змістовну, але винятково формальну характеристику, та й ту лише в досить обмеженому вигляді. Змістовну характеристику прототип одержує лише тоді, коли він проникає у свідомість і при цьому наповнюється матеріалом свідомого досвіду. Його форму Юнг порівнює із системою осей якого-небудь кристала, що до відомого ступеня преформує утворення кристала в матковому розчині, сама не маючи речовинне буття. Процес міфотворчочті тому є не що інше як трансформація архетипів в образи, «мимовільні висловлення про несвідомі щиросердечні події» мовою об'єктів зовнішнього світу.

В людині можуть потенційно бути присутні всі божества одного пантеону. А божества протилежної статі перебувають у менш усвідомленій частині душі - Анімі або Анімусі. Так макрокосм із усіма богами й демонами виявляється мікрокосмом - однією людиною.

 

 

2. Жіночі архетипи в древніх міфах і сказаннях

Поняття Великої Матері належить до області порівняльної релігії й охоплює безліч різноманітних типів богині-матері. Саме по собі воно не має прямого відношення до психології, тому що в цій формі образ Великої Матері рідко зустрічається на практиці, та й то при специфічних обставинах. Очевидно, цей символ відбувся від архетипу матері. Якщо ми ризикнемо вивчати походження цього образа з погляду психології, то основу нашої дискусії складе саме архетип матері, як більш змістовний.

Як і будь-який інший архетип, архетип матері виявляє практично безмежну розмаїтість у своїх проявах, з яких тут я згадаю тільки деякі з найбільш характерних. Першими по важливості є мати, бабуся, мачуха, свекруха (теща); далі йде будь-яка жінка, з якої людина перебуває в якихось відносинах, наприклад, нянька, гувернантка або віддалена прародителька. Потім ідуть жінки, яких ми називаємо матерями в переносному значенні слова. До цієї ж категорії належать богині, особливо Богоматір, Діва, Софія. Безліч варіацій архетипу матері дає міфологія: мати, що є в образі дівчини в міфі про Деметру й Кору; або ж мати, що одночасно є й коханою, як у міфі про Кібелу й Аттісу (217).

Інші символи матері в переносному значенні присутні про речі, що виражають ціль нашого жагучого прагнення до порятунку: рай, царство боже, небесний Єрусалим. Речі, що викликають у нас побожність або почуття благоговіння, такі як церква, університет, місто, країна, небо, земля, ліси й моря (або якісь інші води), пекло й місяць, або просто якийсь предмет, - всі вони можуть бути материнськими символами. Цей архетип часто асоціюється з місцями або речами, які символізують родючість і достаток: ріг достатку, поорана поле, сад. Він може бути зв'язаний зі скелею, печерою, деревом, навесні, джерелом або з різноманітними посудинами, такими як купіль для хрещення, або квітами, що мають форму чаші (троянда, лотос). Магічне коло, або мандала, через його захисну функцію, може бути формою материнського архетипу. З ним також асоціюються порожні предмети: духовка, кухонний посуд і, звичайно ж, матка або що-небудь подібної форми. Доповнюють цей список багато тварин, такі як корова, заєць, корисні тварини в цілому.

Всі ці символи можуть мати як позитивне, сприятливе значення, так і негативне, пов'язане зі злом. Цю амбівалентність можна бачити в богинях долі (Мойра, Граї, Норни). Злими символами є відьма, дракон (будь-яка тварина або плазун, така як велика риба або змія), могила, саркофаг, глибокі води, смерть, примари й домовики (Емпуса, Ліліт і ін.). Цей список, звичайно, не повний, тому що ми включили в нього лише найбільш важливі риси архетипу матері.

Із архетипом доброї Матері асоціюються такі якості, як материнська турбота й співчуття; магічна влада жінки; мудрість і духовне піднесення, що перевершує межі розуму; будь-який корисний інстинкт або порив; усе, що відрізняється добротою, дбайливістю або підтримкою й сприяє росту й родючості. Мати - чільна фігура там, де відбувається магічне перетворення й відродження, а також у підземному світі з його мешканцями. У негативному плані архетип матері може означати щось таємне, загадкове, темне: безодню, мир мертвих, все поглинаюче, що спокушає й отруює, тобто те, що вселяє жах і що неминуче, як доля.

Можна виділити кілька різновидів казкових фігур злої матері, наприклад, образ відьми або мачухи. Одні материнські персонажі повністю деструктивні для людини, тоді як негативний вплив інших материнських персонажів приведе до зміни й відновлення. Зрозуміло, про це не говориться прямо, але казка все-таки приходить до щасливого кінця.

Темні материнські персонажі діють різними способами, щоб лагодити свої підступи й поширювати злі чари. Вони дуже люблять їсти людське м'ясо - казкові відьми нерідко мають намір запекти й з'їсти свою жертву. Іноді вони залишають її вмирати від холоду на морозі. Але все-таки найчастіше вони прагнуть погубити свою жертву за допомогою отрути, що або додають у їжу, або насипають на рану, або змазують їм голки й шпильки, щоб потім уколоти героя (або героїню) і в такий спосіб домогтися своєї мети. Будучи митецькими чаклунками й чарівницями, вони можуть ранити або вбити героя, перетворивши його у тварину або ж у камінь, позбавляють його можливості рухатися; вони також можуть засліпити його, позбавити здатності чути або говорити.

Одна з особливостей злої мачухи полягає в тому, що від неї не можна зникнути. Мачуха переслідує героїню до самої смерті. Ця символічна смерть - необхідна умова відродження, у психологічних термінах - початок усвідомлення, тому можна затверджувати, що у джерел індивідуаційного процесу стоїть саме зла мачуха. Інакше кажучи, якщо наступає індивідуальне або колективне усвідомлення нових фемінних цінностей (у такому випадку наприкінці казки головна героїня звичайно стає королевою), то спочатку ці цінності обов'язково повинні піддатися переслідуванню з боку темних сил фемінності, поки не зміцняться в жінці або в суспільстві настільки, що темні сили втратять над ними владу, або відповідно до сюжету казки, поки "зла чарівниця не доведе себе до смерті".

В одних випадках цими чарівними, надприродними здатностями наділяється саме материнська фігура; в інших такими рисами володіє дочка, як, наприклад, у казці про Білосніжку. У такому випадку мачуха втілює по більшій частині Тінь і зовсім небагато - фігуру самості. Але, як ми вже відзначали, у таких казках часто присутні дві материнські фігури: світла й темна - і тоді світлу фігуру якоюсь мірою можна розглядати як символ самості.

Можна сказати, що на індивідуальному рівні образ переслідуваної дочки може символізувати жінку з негативним відношенням до матері, тобто з негативним материнським комплексом. Взагалі в такої жінки можуть виявитися серйозні порушення в інстинктивній сфері.

Оскільки в нашій християнській культурі ерос залишився на недорозвиненому, варварському рівні, стає зрозуміло, чому одних жінок відкидають самим грубим образом, тоді як інші використовують любов для досягнення своїх егоїстичних цілей. Їм варто було б досягти вищої, більш усвідомленої форми еросу. Однак вони одержують укол у спину від своєї внутрішньої темної матері, що штовхає їх до збереження несвідомого рівня й уникнення болю, пов'язаного зі знаходженням усвідомлення. Образ мачухи, що прагне затоптати перші проблиски життя в казкової героїні, звичайно проектується на рідну матір або на інших жінок. Потрібно пройти певний шлях, щоб переконатися в тому, що переслідувачка, від якої неможливо зникнути, перебуває в неї усередині. У результаті цього розвитку героїня усвідомлює, що живе в розладі із собою. Тільки зробивши серйозну внутрішню роботу, можна зрозуміти всю дурість наших традицій, що зачіпають сферу емоцій.

Юнг вважав, що жінка з негативним відношенням до матері, з негативним материнським комплексом, має, як видно, значно більше шансів досягти високого рівня усвідомленості. Це пояснюється тим, що внутрішній психологічний стан спонукає її фундаментально переглянути свою фемінну сутність. Можна стверджувати, що вона не зможе бути повноцінною жінкою, поки не досягне необхідного рівня усвідомлення.

Казки, у яких розповідається про мачуху, пропонують можливе пояснення, чому це саме так. Відкидаючи свою матір, жінка фактично відкидає джерело свого життя, свою глибинну сутність. Це відкидання викликає в неї глибинне розщеплення особистості, що метафорично відбивається на початку таких казок. Жінка, яку персоніфікують казкові героїні, насправді зовсім себе не знає. Вона занадто добре бачить жалюгідні прояви своєї фемінної сутності, щоб внутрішньо неї прийняти. Тому вона не може уникнути страждання, що стає умовою її особистісного росту й індивідуації.

У казках про злу мачуху існує гострий конфлікт між фігурами матері й дочки, і він часто заходить так далеко, що мачуха намагається навіть позбавити пасербицю життя. Не кожна казка дає нам чітке подання, чому мачуха виявляється такою злою. У казці про Білосніжку вона злиться через ревнощі. Ревнощі - це зворотний бік любові. Саме вона надає любові гіркоту й ставить перешкоди на її шляху. Але коли ревнощі зазнає моторошна, зла мачуха, потрібно шукати нові цінності, здатні протистояти цьому почуттю, що збуджує все гірше, що є в людині.

Марнославство й ревнощі невіддільні від образа Земної Матері, тому що вона втілює дику, неприборкану пристрасть. Але жінка може перебороти темну сторону любові, тільки випивши до дна свою гірку чашу. Тому ревнива королева приносить Білосніжці й смерть, і відродження.

Отже, архетип матері - основний архетип, що представляє жіночий образ у древніх міфах і сказаннях. Він виявляє себе в різних поданнях, в образах матері, бабусі, мачухи, свекрухи, в образах Богоматері, Діви, Софії, у безлічі варіацій у міфології, наприклад у міфі про Деметру й Кору. Також існують інші символи й символізації матері, що викликають у людей побожність. З архетипом матері в основному асоціюються такі якості, як материнська турбота, співчуття, мудрість і інші якості, пов'язані з добротою. Також архетип матері може асоціюватися з негативними силами, наприклад з такими казковими фігурами, як мачуха й відьма. Також злими символами є дракон (будь-яка тварина або плазун, така як велика риба або змія), могила, саркофаг, глибокі води, смерть, примари й домовики (Емпуса, Ліліт і ін.). Будучи митецькими чаклунками й чарівницями, вони можуть ранити або вбити героя, перетворивши його у тварину або ж у камінь, позбавляють його можливості рухатися; вони також можуть засліпити його, позбавити здатності чути або говорити.

У казках часто присутні дві материнські фігури: світла й темна - і тоді світлу фігуру якоюсь мірою можна розглядати як символ самості. Мачуха переслідує героїню до самої смерті. Смерть є символічною і характеризує відродження, переродження — наприкінці казки головна героїня звичайно стає королевою. Але спочатку ці нові фімінні цінності обов'язково повинні піддатися переслідуванню з боку темних сил фемінності, зміцнити жінку в суспільстві настільки, що темні сили втратять над ними владу, або відповідно до сюжету казки, поки "зла чарівниця не доведе себе до смерті".

3.Закордонна міфологія

Більшість із нас чули про олімпійських богів хоча б у школі й бачили їхні статуї або зображення. Римляни поклонялися тим же божествам, що й греки, однак називали їх латинськими іменами. Відповідно до міфів, мешканці Олімпу були дуже схожі на людей по своєму поводженню, емоційним реакціям і зовнішньому вигляду. Образи олімпійських богів втілюють архетипічні зразки поводження, які присутні в нашому загальному колективному несвідомому. Саме тому вони близькі нам.

Найбільш відомі дванадцять олімпійців: шість богів - Зевс, Посейдон, Гермес, Аполлон, Арес, Гефест, і шість богинь - Деметра, Гера, Артеміда, Афіна, Афродіта й Гестія. Згодом місце Гестії, богині домівки, у цій ієрархії зайняв бог вина Діоніс. У такий спосіб рівновага була порушена - богів стало більше, ніж богинь. Архетипи, описувані мною, - це шість олімпійських богинь - Гестия, Деметра, Гера, Артеміда, Афіна, Афродіта й, крім них, Персефона, міф про яку невіддільний від міфу про Деметру.

Архетип Афіни Архетип Афіни почасти представляє функції, схожі з поняттям Анимуса в Юнга і його покоління аналітиків. Однак це не те саме. На справжній момент під Анімусом ми можемо розуміти анонімну «чоловічу фігуру» зі снів, свого роду внутрішню «чоловічу частину» жінки. З одного боку, він замикається з поданням-фантазією про «ідеального чоловіка» (і неодмінно «своєму», тутважливе відчуття близькості) або про «безумно важливий» чоловіку в житті (тоді він необов'язково всім гарний, а може бути й страшний, але залишається те ж почуття фатальної спорідненості, зчеплення, щиросердечного злиття). З іншого боку - це Анімус-Логос, але не «слово» саме по собі, уміння думати, говорити й пояснювати, а саме Божественне слово, одухотворений Зміст; це боги-чоловіка, що іноді є в снах і наших сучасницях. Пізніше, у якій-небудь наступній книзі, ми, можливо, ще розглянемо різні види й типи Анімусів у житті жінки.

Джин Ш. Хворий зовсім не бачить у жінках ніяких Анімусів і їдко висміює подання як Фрейда, так і Юнга відносно жіночої психології. Ми, у свою чергу, згодні з існуванням такої структури, як Анімус, у психіці жінки, однак, подібно Джин Ш. Хворий, уважаємо, що архетип Афіни -така ж природна й теж «жіночна» частина жіночої душі, як і архетипи інших богинь. У ній дійсно більше Логосу, чим Еросу, однак це щось «рідне», це цілком керовані усвідомлено властивості жінки, на відміну від тих, що «перебувають в Анімусі».

Виявитися архетип Афіни може по-різному. У найбільш яскравому своєму виді й під впливом серйозних обставин він стає єдиною або головною рольовою моделлю жінки. Подібно «демонові Калшеда» у зв'язку з історією Кори-Персефони, він розділяє її на частині. Якщо у випадку Кори-Персефони це найчастіше «душу, почуття, емоції» і «тіло», то у випадку Афіни це «голова, розум» і «тіло, почуття, емоції».

Бувають, звичайно, і більше м'які причини прояву архетипу Афіни в жінці. Це «батьківське виховання», взагалі сильний вплив батьківської фігури в першій частині життя. У наш час це, безумовно, вище утворення й професійна реалізація в областях, які ми можемо віднести до відомства Афіни (юриспруденція, наукові дослідження, адміністративні посади).

Архетип Афіни може дати жінці здатність до успішної реалізації в зовнішньому, «чоловічому» світі; талант тактика й стратега; природне входження в державні структури; уміння дружити із чоловіками й бачити серед них Героїв; здатність застосовувати розум як зброя, а логіку й раціоналізм використовувати як збрую; тверезість і розрахунок; і в той же час - характерну ворожість до «бабів».

Голова, відділена від тіла, - досить значимий і загальнокультурний міфологічний сюжет. Втім, найчастіше мова йде про відділення голови від тіла в чоловіків, ніж у жінок. І кожна із цих історій загадкова навіть у рамках міфу.

В іудейській міфології Іродіада підмовляє Саломею танцювати перед вітчимом, а замість попросити відрізану голову Іоанна Хрестителя: тут ми бачимо перевагу Тіла (і Еросу) і вмертвіння Голови (Логосу). Юдіфь відрубує голову ґвалтівникові (над нею самої або над її батьківщиною - не так важливо, у той момент вони - одне ціле) Олоферну, і отут відчутне вмертвіння, покарання як його Тіла ( прийшла-те Юдіфь нібито радувати його плоть), так і Голови (убила його, полководця, Вождя, «голову» ворожої армії).

Богиня Афіна була головною помічницею, натхненницею й покровителькою грецьких героїв. Вона ставить на царство Кадма, допомагає цареві Данаю і його дочкам, а також нащадкові Даная - Персею. Вона захищає Тідею і його сина Діомеда, яких хотіла навіть зробити безсмертними, але відмовилася від цього, побачивши жорстокість Тидея. Вона - натхненниця всього війська ахейців у Троянській війні (хоча неї почитали й троянці) і навіть їхня захисниця; допомагає героєві Ахіллові, а особливим її улюбленцем виявляється герой Одіссей. Ми ще поговоримо про Афіну як Аніму чоловіка.

Але й реальна жінка може зіграти свою роль у натхненні й вихованні чоловіка як Героя. Якщо в ній досить розвинений архетип Афіни, то вона добре бачить Героїв і майбутніх Героїв, звичайно в близькій їй професійній сфері або серед добре знайомого їй соціального оточення. Вона не суперничає із чоловіками, як Артеміда, не буде намагатися «робити його для себе» (як намагається Гера, але це звичайно закінчується нічим або жалюгідно) або грітися в променях слави свого чоловіка (знову як Гера). Афіна здатна дати йому віру в себе, у свої здатності, навчити основним навичкам, оцінити й похвалити.

Властиво, краще всіх цінувати й поважати чоловіків можуть, на мій нинішній погляд, дві богині - Афродіта й Афіна. Обидві вони - і особливо жінки, у яких сильні ці архетипи, - уміють щиро захоплюватися чоловіками (у випадку Афіни це стосується тільки Героїв, у випадку Афродіти - тих, хто їй подобається на справжній момент), хвалити й надихати без домішки лестощів або лицемірства. Для них це не гра з якимось наміром (як у Гери або Персефони), а певна відвертість. Вони обидві здатні сказати чоловікові те, що ніколи не скаже йому ніхто інший, ні мама, ні батько, ні брати-соратники... Це те, що бачать тільки ці богині, і жінки, у яких вони виявлені.

Афіна - покровителька ремесел і будь-якої професійної майстерності. Це богиня нашого повсякденного життя, нашого щоденного «маленького сюжету». З поділом праці й урбанізацією суспільства її вплив (як архетипу) тільки зросло. Якщо не вище утворення, то професійна реміснича навичка стала в житті абсолютно необхідний. Тепер практично неможливо бути «просто мамою» або «просто багатою жінкою». Тобто, звичайно, можна... але життєвих перспектив менше, як і прив'язок до реальності. Справжнє нинішнє життя вимагає хоча б формальної професійної ідентифікації. Особливо помітно це нововведення в житті жінок - всіх жінок західного миру останнього сторіччя. Це раніше образ жінки був зв'язаний, насамперед, зі станом, потім із замужнім (незаміжнім, овдовілим, навіть розведеним) статусом. Нині на перший план виходить Професія, Робота або інша сфера зайнятості. А це все вже єпархія Афіни.

Афіна Паллада мислилася як діва - тим більше, що вона була покровителькою однойменного міста і її невинність прямо символізувала неприступність міських стін. Це взагалі давня традиція й метафора: уподібнення міст дівам або блудницям (згадаємо Вавилон як блудницю в іудео-християнській міфології). Але ми говоримо не стільки про міста, скільки про рольові архетипи жіночої долі. І знову зустрічаємо тут лик Неприступної Діви.

Нічого дивного в цьому немає. Афіна - жінка працююча, завжди при справі. Якщо вона буде відволікатися на всяких амурів, то все розладнається. Сучасні робітниці ходять в уніформі або випливають дресс-коду; навіть представницям творчих професій (які почасти перебувають під заступництвом Афродіти) і те

треба якось «підтримувати свій імідж».

Архетип Афіни вимагає відстороненого (начебто з Олімпу) погляду, холоднокровного, обміркованого поводження й вуж, звичайно, пристойного, у точності відповідної ситуації, убрання. Це не виходить, що під збруєю не бушують страсті, але Афіна, як і жінки, у яких сильний цей архетип, їх уміло приховує. Вони вміють думати й занадто звикли все обмірковувати. Їхній голова працює незалежно від тіла, і вона - їх кермовий, тіло лише виконує її накази. Тому жінка, який править Афіна, скоріше обдумано вийде заміж або навіть передбачувано закохається в підходящого чоловіка, чим віддасться раптової пристрасті. Як правило, жінки-афіни вміють тримати себе в руках і грати воліють за чоловічими правилами, не використовуючи традиційні жіночі ігри. Варто лише помітити, що неприступність, що дарується архетипом Афіни, - багато в чому видимість, це її збруя, який вона обгороджує себе від небезпек миру. Будь-яка збруя можуть бути зняті... на якийсь час. Втім, спис (або веретено) у неї залишається завжди.

Афіна - особлива богиня грецької міфології. Ми працюємо з її образом уже класичного олімпійського періоду, коли вона відмовилася від своїх хронічних матріархальних рис і стала поборницею чоловічого права й порядків. Як персонаж вона також набагато більше допомагає чоловікам, ніж жінкам. І в цьому ми бачимо її риси саме як чоловічий Аніми.

Для чоловіка Афіна - Аніма подібна внутрішньої, інтуїтивної й глибокої жіночої мудрості, що є присутнім у ньому самому. Це аналог чоловічого божественного Логосу -Анімуса, що зустрічається в жінок. Роберт А. Джонсон саме такий аспект «жіночої частини душі» чоловіка називає «Софією - Премудрістю Божої»:

«Софія, Божественна Премудрість, жіноча половина Бога, Шикхіна - у містику іудаїзму... Як правило, чоловік буває шокований, коли довідається про те, що Мудрість ставиться до жіночого початку. Але, принаймні, так затверджують всі міфологічні системи» [Джонсон].

Тому Афіна завжди стоїть на стороні чоловіків, захищає порядок і закон. Тому ж їй припусують зайву жорстокість і кровопролиття. Це голос жіночої мудрості в чоловічому світі. Коли Афіна відділилася від свого батька, вона принесла в світ нову цінність, мудру справедливість на користь порядку, миру й гармонії на противагу холодному й відстороненому патріархальному Закону свого батька. Афіна - Аніма відповідає досить високому рівню розвитку (можемо говорити «индивідуації», я не бачу тут великої різниці) чоловіка, а тому й жадає від його досить багато чого. Тільки тоді він зможе «чути її голос».

 «Батькові дочки» часто виростають у жінок-афін. Батьки є їхнім інтелектуальними наставниками, учителями в тій або іншій майстерності (наприклад, фотографії, мистецтвах, складанні й розбиранні всяких механізмів), навіть у якімсь змісті друзями. Втім, щоб вирости Афіною, дівчинці не обов'язково бути близької зі своїм біологічним батьком. Відігравати роль тата-Зевса може дідусь або вітчим, іноді дядько - брат матері. Саме такий «батьківський персонаж» у свій час розповідав дівчинці про життя й навчив чомусь, а коли вона виросла, став допомагати морально або матеріально.

«Батьковими дочками» були багато домоглися в XX столітті успіху жінки. Наприклад, Маргарет Тетчер. При вступі на посаду прем'єр-міністра в 1979 році вона сказала: «Усім, що я вмію й маю, я зобов'язана тільки моєму батькові. Він учив мене, що перш, ніж у щось вірити, потрібно в цьому гарненько розібратися». Він також виховував у ній почуття власної винятковості: «...Несхожі керують людьми, а ледарі щосили їм випливають... Треба не випливати за юрбою, а вести її за собою...». І маленька Маргарет Роберті стала політичним лідером, якого мир не швидко забуде.

У деяких випадках жінка буває настільки зачарована образом свого батька, що постійно порівнює з ним всіх своїх чоловіків, і ніхто, ніхто не може в її очах устати з ним нарівні. (Це не дивно, причому реальні достоїнства претендентів і недоліки батька тут, зрозуміло, ролі не грають.) Їй також буває складно протистояти волі свого батька, коли він намагається направити її життя в те або інше русло, навіть вплинути на ті або інші відносини із чоловіками.

Незважаючи на всю свою підтримку, батько жінки-афіни рідко виглядає люблячої. Він не скаже «я люблю тебе, дочка», а повідомить «тобі відомо, як я до тебе ставлюся» або зробить довгоочікуваний подарунок. Так і жінки-афіни, якщо підуть прикладу батька, можуть виявитися холоднуваті у вираженні щирих і теплих почуттів.

Дівчинка, у якій рано виявився архетип Афіни, швидко виявляє спостережливі й розумові здібності. Вона вражає батьків дитячою кмітливістю й спритністю. У чотири роки легко може навчитися читати. І з тих пор із книг буквально не вилазити. Так вона довідається про світ те, що не хочуть або не встигають повідомити її батьки. Не догадуючись, що це не загальноприйняте легке читання, вона може із цікавістю читати енциклопедії, а потім із задоволенням повідомляти про те, що довідалася, що оточує.

Якщо такій дівчинці повезло з татом, то він її багато чому навчить і покаже, що і як робиться, прилучить до малювання, складанню гербаріїв, лову жуків і метеликів і іншим пізнавальним і експериментаторським заняттям. Цілком підходящим для неї варіантом буде безліч розвиваючих іграшок, конструкторів, механічних іграшок, навіть команди солдатиків, індіанців або лицарів. Звичайно такі «маленькі Афіни» - не аматорки грати в ляльки, вони мало зацікавлені в тонкостях сімейних відносин. Зате їх захоплює можливість нового досвіду в створенні чого-небудь або розігрування якихось масових сюжетів, навіть батальних. Вони бувають захоплені пригодами хитромудрих і спритних героїв начебто Одиссея або Ходжі Насреддіна, або ж «сильних і гарних» - начебто Аттіли, Наполеона або Олександра Македонського.

4.Головні архетипи

Найголовніші архетипи за Юнгом: Самість, Тінь, Аніма, Анімус, Персона, Самість.

Поєднуючи і гармонізуючи всі аспекти несвідомого, самість створює єдність і стабільність особистості. Таким чином, завдання самості (як і психотерапії) — інтеграція різних підсистем особистості. Юнг порівнював самість з поривом або прагненням до самоактуалізації, що визначає гармонійність і цілісність, найбільш повне розкриття можливостей особистості.

Тінь. У сенсі колективного несвідомого Тінь — це природна, інстинктивна людина, і вона майже не змінилася з тих часів, коли виникло людське суспільство, коли людина стала людиною розумною. Тінь не може бути до кінця перетворена вихованням, і багато в чому вона залишається чисто імпульсивною — те, що притаманно особливо дітям. Найяскравіший приклад втілення архетипу Тіні в міфології — образ Диявола. Тінь — це підсвідомі бажання, несумісні з соціальними стандартами. Це нижчий рівень свідомості по відношенню до сучасного суспільства, і це хтось, хто підсвідомо живе в нас і хоче робити те, чого ми собі не дозволяємо, — це містер Хайд нашого доктора Джекіла.

Персона. Персона існує на противагу Тіні — це соціальний образ людини, ідеальний з моральної та соціальної точки зору. Це певне узагальнення людини як істоти цивілізованої, колективне «я» людства як такого.

Персона є тою маскою, яку кожен з нас одягає, спілкуючись з іншими людьми. Вона презентує нас такими, якими ми хочемо, щоб нас сприймали суспільство. Персона може не збігатися з справжньою особистістю індивіда. Поняття особи у Юнга аналогічно поняттю рольової поведінки в соціології, коли ми чинимо так чи інакше відповідно до нашого уявлення про очікування оточуючих від нашої поведінки.

Аніма та Анімус. Обидві статі вміщують одночасно Персону і Тінь, при цьому Тінь у чоловіків зазвичай уособлює інший чоловік, у жінки — інша жінка. Але підсвідомість чоловіка містить жіночий елемент, який чоловік витісняє з його зовнішнього життя, а підсвідомість жінки — чоловічий. Ці образи Юнг називає відповідно Аніме та Анімусом.

Аніма — не характеризує якусь одну жінку, хоча усвідомлюється через реальних жінок (і перш за все, через образ матері). У чоловічій свідомості існує колективний образ жінки, з допомогою якого він розуміє жіночу природу.

Анімус жінки виявляє в ній, перш за все, її чоловічі риси.

Тобто, якщо говорити в загальному, архетипи аніма та анімус відображають припущення Юнга, що кожна людина несе в собі певні психологічні характеристики протилежної статі. Аніма відображає жіночі (фемінні) риси в чоловічому характері, а анімус — чоловічі (маскулінні) характеристики в жіночому. Як і більшість інших архетипів, ця пара бере початок в найбільш глибинних, примітивних шарах досвіду предків людини, коли чоловіки і жінки засвоювали певні емоційні та поведінкові тенденції протилежної статі.

 

 

Висновок

За К.Г. Юнгом, архетипи — наріжні глибинні смислові зв'язки, що утворюють вихідні, споконвічні засади культури людства в цілому та відносно окремих локальних історичних культур, спільнота яких і становить всесвітню історію. Те ж, що розуміється під архетипом колективного несвідомого, найкраще з'ясовується, на думку К.Г. Юнга, "через його (архетипу. — І.Б.) співвідношення з міфом, таємничим вченням, казкою"27. За даного підходу міфологія постає передусім споконвічним, одним із наріжних і вічним способом виявлення та обробки архетипів, зафіксованих у відповідних невмирущих образах, тобто утворює своєрідний ефір, в якому здійснюється перебіг усіх процесів всесвітньої історії.

Сам К.Г. Юнг розглядав засновані на архетипах форми духовного освоєння історичного світу (зокрема міфологію) як доповнювальні, комплементарні щодо наукового пізнання: розцінював їх як глибинні щодо наукового пізнання й попередні — щодо філософського. Серед сучасних мислителів (щоправда, вже у контексті традицій не психоаналізу, а соціокультурного, постпозити-вістського напряму філософії та методології науки) подібні погляди обстоюють, наприклад, М.К. Мамардашвілі, Пол Фейєрабенд, В.Л. Храмова28 . Більше того, Фейєрабенд подекуди навіть віддає беззаперечну перевагу міфології перед наукою, витлумачуючи всі форми людського пізнання як різновиди міфології, а науку — лише як одну з варіацій сучасної міфології.

Таким чином, першою найзагальнішою світоглядною формою осягнення історії постає міфологія. Однак вона є не тільки формою початковою, що історично передує філософському осмисленню історичного процесу, а й такою, що зберігає своє існування протягом усього розвитку людського роду, утворюючи своєрідне елементарне, здавалося б, підґрунтя й середовище для усіх інших етапів, рівнів і форм розмаїтого духовного життя окремих людей, груп, етнічних і соціальних спільнот, історичних культур, суспільств, цивілізацій тощо.

 

Список використаної літератури

     1.Психологическая библиотека  upsihologa.com.ua

2.Бурно Е. Терапия творческим самовыражением. – М.: Медицина, 1989.

3.Даниленко О. Семнадцать тезисов о культуре и душевном здоровье // Исцеляющее искусство. – 1998. – Том 1. - №. – С. 22-28.

4.Кейз К. Об эстетическом моменте переноса // Исцеляющее искусство. – 1998. – Том 1. - № 3. – С. 17-30.

5.Копытин А.И. Основы арт-терапии. – Спб.: Изд-во «Лань», 1999. – 256 с.

     6. Вознесенська О. Арт – терапія в роботі практичного психолога. – К. Шк. світ, 2007. – 120с.